У столиці славили Світовида осіннього

День 25 вересня у Києві майже завжди видається теплим і сонячним. Ось і цьогоріч він був по-святковому привітним і лагідним. І це невипадково. Адже з давніх-давен у такий час, коли день зрівнюється з ніччю, наші Предки славили, честили, віншували сонячного Бога осіннього врожаю Світовита.

Свято осіннього Бога Сонця, пов’язане з однаковою тривалістю дня і ночі, споконвіку відзначалося не лише на Слов’янищині, а й по всій Європі. У річному календарному колі це свято стоїть навпроти Великодня Дажбожого (перша неділя після Весняного рівнодення), тож і значення його є таким же вагомим. Воно символізувало завершення збирання врожаю, було своєрідним підсумком результатів праці громади протягом всього аграрного року і так само супроводжувалося всюнічним Богославленням.

Відомості про це свято до нас дійшли від балтських слов’ян, вони були зафіксовані у XII столітті данським хроністом Саксоном Граматиком. У польських рідновірів (західних слов’ян) свято Осіннього рівнодення зветься śwęto Płonów (свято Плодів), а у хорватів (південних слов’ян) — Plodove. Отже, якою була приблизно народна назва свята Врожаю у східних слов’ян, не важко здогадатися.

Чому ж нам доводиться лише здогадуватися? Та тому що ворожа до всього етнічного християнська церква нещадно нищила все народне, язичницьке. А те, що не змогла знищити, увібрала у свої ідеологічні шати. Тому якого нищівного удару було завдано по нашому головному осінньому святу, що навіть його народна назва ніде не збереглася, можна також уявляти… Але Слов’янщина велика. І те що не збереглося в одних, могло зберегтися в інших. Тож, спираючись на відомості наших кровно- і духовноспоріднених західних і південних сусідів, ми можемо реконструювати те, що втратили, а вони, в свою чергу, так само можуть звертатися до нас, аби взяти те, що знищено і не вистачає у них. Така співпраця нині вже є. А отже, є сподівання, що згодом у рідній вірі слов’ян не буде прогалин і вона постане у всій своїй повноті і величі. Головне — нічого не вигадувати, а спиратися тільки на Предківські традиції.

Цьогорічне Світовитове свято припало на неділю — тижневий день Сонця-Дажбога і водночас — останній день у році, який ще був довшим за ніч. Тож і видався день цей сонячним і по-справжньому святковим. Поміж столітніх дубів на просторій мальовничій галявині Перунового острова зібралася Київська громада «Православ’я» на чолі з її головою, Волхвинею Зореславою, до урочистостей долучилися рідновіри з Борисполя й Фастова. Традиційно під одним із дубів стояв кумир Світовита — одного із Богів священного Триглава. Тож на знак щирої пошани до Великого Бога жінки сплели Світовитові вінок та обвили його «тіло» довгою квітковою плетеницею, підсадивши перед тим маленьку дівчинку, щоб вона вдягнула вінок на голову статуї.

І заіскрився жертовний Вогонь, запалений жерцем Вогнедаром, і, закрутилося навкруг багаття коло онуків Дажбожих із замовлянням «Гори-гори ясно…», і прийняв від Громади щедру жертву Бог Світовит, споживаючи її язиками вогненного Симарґла, і запитала Волхвиня, чи бачать її віряни за короваєм, подарованим цьогорічним урожаєм, і її знову, вкотре ніхто «не побачив». А потім виголосила:

Богові Світовидові ми Славу прорекли,
Бо цей Бог став Богом Правія і Явія,
І Йому співаємо пісні,
Яко єсть Він святий,
І через Нього ми побачили буття Яви,
І буде він нас у Навії берегти.
А тому хвалу співаємо,
І співаючи маємо танцювати,
І викликуємо Бога нашого:
Бо це Він Землю, Сонце наше
і Звізди держить,
І світ міцнішим творить!

Спочатку один голос, а потім підхопила вся Громада… і полинула у високость Слава Велика, натхненно і віддано прославляючи всіх Рідних Богів.

Завершально урочистості знову розлилися веселим хороводом навколо священного багаття і статуї Бога зі співом «Дай, Дажбоже, в добрий час — як у людей, так і в нас — у щасливу годину розвеселим родину!..». А гуртове фото на згадку стало символічним вінцем всього святкового заходу.

____________________________________________________Прес-служба ОРУ

Більше світлин у Facebook