Шматок землі, ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний, мій умитий росами,
космічний, вічний, зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

Ліна Костенко

Ім’я Лесі Українки овіяне всенародною любов’ю. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці — поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.

Від початку XX століття літературознавці і дослідники творчості видатної письменниці намагалися «визначити» її політичні, релігійні, національні погляди. У комуністичні часи Лесю Українку зображали сформованою революціонеркою, а в навчальних закладах до програми предмету «українська література» були включені для вивчення лише ті твори, у яких Леся писала про знедолене життя «трудового народу» і в яких ніби передбачалася майбутня «соціалістична революція».

Часи змінилися і нині про славетну українку, нарешті, говорять переважно як про невтомного борця за національне визволення і проповідницю української національної ідеї. І також підбираються до вивчення відповідні до українських реалій твори. І це справедливо, адже її життя було тісно пов’язане з українською культурою, яку уособлювали її сучасники — Михайло Драгоманов, Михайло Старицький, Іван Франко, Микола Лисенко та інші. Спілкування з ними в юнацькі роки сприяло творчому зростанню талановитої дівчини.

Народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) 25 лютого 1871 року у Новоград-Волинському (Житомирщина) в інтеліґентній родині. Мати — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту. «...Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу...», — стверджувала сама поетеса. Її літературне ім’я — Леся Українка — з’явилося, коли авторці минуло тринадцять років, ним були підписані вірші «Конвалія» і «Сафо», опубліковані 1884 р. у львівському журналі «Зоря».

Волинь, Полісся — це край дитинства Лесі, який залишився для неї на все життя наймилішим куточком землі. Тут вона слухала пісні, казки, пізнала народні вірування й обряди, її вразив дивовижний світ народної міфології. А таємничі соснові бори, росяні волинські луки й блакить озер вабили й притягували, куди б не закидала її доля.

Волинські враження увійшли в творчість письменниці, ставши цінними перлинами її поетичного доробку та фольклористичних студій. У волинському лісі в місячну ніч «бачилася» їй загадкова Мавка, яка «зчарувала» її на весь вік. Саме тут серед простого народу знайшла Леся витоки своєї «Лісової пісні». Про цей унікальний твір можна говорити дуже багато. Але з погляду сьогодення варто зауважити наступне: нині багато вчених-екологів шукають підґрунтя для розробки Нового екологічного світогляду з метою збереження зеленого довкілля для наступних поколінь. А він був уже викладений! Лесею у «Лісовій пісні»! І це був народний світогляд! Згадаймо, коли Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка хапає його за руку: «Не ріж! Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!..» А коли Лукаш зізнається Мавці: «Я думав, дерево німе, та й годі», то чує від неї слова, які могли б стати епіграфом до всього твору: «Німого в лісі в нас нема нічого!».

На Волині письменниця записала кілька десятків обрядових пісень. У праці «Купала на Волині» Леся писала: «Записані мною і подані тут — волинські купальські пісні — се матеріал настільки цікавий, що варто їх науково обробити. Не маючи тепер на се часу і спромоги, подаю їх так, щоб не лежали даремне, а послужили би для розширення поля при спеціальних студіях над нашими обрядовими піснями. При піснях я записала мотиви, до них належні, бо уважаю, що записати пісню без мотива значить зробити тільки половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є стародавня яка пісня». Бачимо, отже, як серйозно ставилася Леся до цих пам’яток народної духовності.

Саме на Волині, під час другого перебування у Луцьку, Леся Українка переклала Гімни Ріґведи, які подала як ілюстративний матеріал до підручника «Стародавня історія східних народів» (1890, 1891 рр.), написаного нею для навчання молодших сестер. Що надихнуло поетесу до цих перекладів? Чи не в українських колядках чула подібні мотиви, споріднені з ведійським світобаченням? В одному з гімнів співається :

Як не було ще нічого:
буття й небуття,
Ні етеру, ні неба,
Що покривало усе те,
чого не було ще?
Де було скрите таємне?
У хвилях? В безодні?
Порівняймо колядку з Північної Буковини:
Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море...

Напевне, з огляду на знайомство зі стародавнім світоглядом наших славних Предків, на повагу та серйозне ставлення до їхньої духовної спадщини і були написані Лесею Українкою драматичні твори «У катакомбах» та «Руфін і Прісцілла», у яких письменниця спробувала переосмислити роль християнської релігії у долях багатьох народів Європи. Так, свої критичні роздуми про рабську сутність християнства вона викладає у діалозі між єпископом та неофітом-рабом («У катакомбах»):

«Єпископ: Брате мій, коли ти сам по волі шию схилиш в ярмо Христове, солодко се буде твоїй душі; коли ти самохіть на себе хрест візьмеш, невже він буде важким для тебе?

Неофіт-раб: Але нащо маєм ще самохіть у ярма запрягатись та двигати хрести по власній волі, коли вже й так намучила неволя? Намулили нам ярма та хрести і шию, й душу, аж терпіть несила! Я не за тим прийшов до вас у церкву, щоб ярем та хрестів нових шукати. Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба.» Ця суперечка закінчується тим, що єпископ відсахується від тверезо мислячого раба, не змігши навернути його у свою віру, а раб з’ясовує для себе, що потрапив у ще одні тенета — релігійної неволі: «А я піду за волю проти рабства, я виступлю за волю проти вас!»

У драмі «Руфін і Прісцілла» письменниця подає протиборство двох світоглядів — рідного і чужого, вільного й рабського — ще з більшим розмахом, симпатизуючи вже іншому герою — Руфіну Емілію — молодому римлянину знатного і благородного роду, дружина якого (Прісцілла) вже навернулася в християнство. У вуста Руфіна, вихованого на рідній духовності і звичаях своїх прабатьків, авторка вкладає цілком логічні висновки щодо християнського чужовір’я: «Поки новий Єрусалим настане, то Рим піде в старці, бо ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе...», або ж у вуста батька Прісцілли, Аеція Панса: «Я б так установив: щоб цяя секта зосталась для самих рабів. Бо для рабів вона корисна. Ні, справді, я в своєму господарстві се добре перевірив: кожен раб, як тільки християнство те перейме, стає покірним, чесним, роботящим, хоч кия забувай! Я все купую в послУгу християн. Що ж до звичаїв, то що з раба звичаїв вимагати? — Аби корився та глядів роботи. Ну, вільним громадянам — інша річ.» І немов Лесина засторога нащадкам, звучать Руфінові слова: «Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот», якщо нащадки відцураються свого.

Ще однією пересторогою для нас є і маловідома старшому поколінню драма Лесі Українки «Бояриня», у якій письменниця показала весь трагізм становища України, що склалося по втрачених козацьких вольностях, розтоптаних Москвою після Переяславської українсько-московської угоди 1654 року.

Після одруження головна героїня твору, Оксана, їде з чоловіком, козацьким старшиною, на чужину — у Московію. Й ось Оксана у Москві. Вона бояриня, але не цурається своїх звичок, одягу, мови... Леся Українка зіставляє тут уже не героїв, а знову два світи, цього разу — український і московський. Героїня відразу помічає різне становище жінки: в Україні вона вільна, а в Московії — ні. Оксана, що вчилась у братській школі, не може звикнути, що у Москві дружину мають за холопку, що «нема тут звичаю з чоловіками пробувати при бесіді».

«Хіба я тут не як татарка сижу в неволі?.. Скрізь палі, капчуки... холопів продають...», — дорікає вона своєму чоловікові Степану, який у Москві перебуває на службі і багато в чому просто не розуміє своєї духовно багатої жінки. Українську жінку вражає дика Московщина — рабське догоджання, лукавість, улесливість, доноси, шпигунство...

У «Боярині» відтворено тяжке колоніальне становище України в складі Московської імперії, до якого призвело ворогування козацької старшини між собою в боротьбі за владу. Цей період історії згодом найменують словом «Руїна».

Ось як передає Леся Українка настрій патріотки Оксани, яка сумує за волею рідного краю:

«Оксана (дивиться на свою й Степанову руки):
— От, здається, руки чисті, проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька була така шаблюка... вони її закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... заржавіла. Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...»

Вустами головної героїні твору письменниця стверджує, що тільки в активній діяльності, в боротьбі за волю і незалежність Батьківщини, в служінні своєму народові і є справжнє щастя людини-громадянина.

За життя Леся Українка була відома не лише в Україні та Росії, а й у Грузії, знали її в Болгарії, Чехії, Польщі, Німеччині, Австрії. Нині твори поетеси, що утверджують ідеали свободи, національної гідності, гуманізму, читають на різних континентах, видаються мовами багатьох народів світу. А в наших серцях вона назавжди залишиться славетною українкою, вірною донькою свого народу, його «Досвітнім Вогнем». Адже вона й сама хотіла ним бути:

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

 

Джерело:
https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news-2011-02-263-6/?fb_comment_id=10150307384958444_22891239&fbclid=IwAR0JEFX-ThY9FRhSOdiR6PpvWXQrGjihypxBRhex-YJbmkjjbsJZ1QqjQLo#fb30e08d515a12