Велесова тропа

У лозах ні куниці, ні бобра —
Така текла там річка незвичайна,
Горнулась, мов сестриця, до Дніпра,
Хатками геть оточена Почайна.
Там вирізьблений Велеса кумир
На торжищі вітав князів і смердів,
Чужинців навіть гострені уми
Молили в нього захисту від смерті
.
На гострокіллі турів черепи
Довкола нього сплутались рогами —
У гомоні жертовної тропи
Вважався він найліпшим між Богами.
Обороняв худобу та купців
Від духів злих, хвороб, нічного татя;
І день, і ніч замислені жерці
Вкидали жертву дров в святе багаття.
А Велесові внуки звідусіль
Несли в сопілках наспіви загуслі
В чеканні буйних голосних весіль,
А я просив собі звичайні гуслі.

1980 р.

 

Михайло ІВАНЧЕНКО (с. Гусакове, Звенигородщина, Черкаська область)
(з журналу «Сварог» №№ 10, 15, 16)


В мої степи, пропахлі євшан-зіллям,
Що в білий світ прослались навмання,
Весна-красна у синявім захміллі
Погнала чвалом буйного коня.
Дзвенять, мов гуслі, срібнії підкови,
Палає далеч в соняшнім вогні.
Якої ще надбаєш ти обнови,
Вкраїнко у вишиванім вбранні?
Яких медів навариш ти до столу,
Яких пісень насієш на землі,
Орлице дужа, Ладо ясночола, —
Весна-красна в крилатому сідлі?
Зелені іскри — бризки з-під копита
І радість кличе юно: «Доганяй!»
Припливом лине сиза повінь жита —
Життя ясного там бурхає виток,
Де вдарив чвал нестримного коня.

1966 р.


00000(19.11.1923 – 14.01.2015)

000Вічна слава Великій людині,
000поету, мислителю, митцю!

Кінь Святовита

Колись в праукраїнському Арконі,
Балтійськими прибоями омита
Стояла в храму пишному полоні
Подоба з древа Бога Святовита.
Чотирилико на чотири боки
Дивився він в зіниці воїв грізно.
Оберігали всього краю спокій
При нім сідло, вуздечка й меч залізний.
Вночі, бувало, стукали копита, —
І знали тільки відуни предужі,
Що білий кінь самого Святовита
У темінь потай мчить по вражі душі.
На віче лиш являвся він народу
Списів переступити перехрестя
Й навіщувать щасливого походу
Чи моровицю, чи в бою — безчестя.
О, віщий коню Бога Святовита,
Підводь у крок спочатку ногу праву,
Щоб у єднанні рід навчився жити
Й правдивому належав світ по Праву.

1985 р.

Отут з Трипілля наш пречистий виток
Й непереривна в часі борозна,
А сизе жниво копитами збито,
Як безкінечних битов віщий знак.
Хоч ми ще духом зовсім не змаліли,
Зухвалих орд не заростає слід,
У цьому полі половецькі стріли
Ще й досі не закінчили політ.
Не даймося чужинцям на поталу,
Що сіють терня в праведну ріллю,
«А скільки вас?» — козацтво не питало,
Коли напасть рубало без жалю.
Переорем «бедлам» у себе вдома
Напругою прадавніх лемешів,
І запанує наша мудра дума,
Й засвітиться святилище душі.
О, родовладні безкінечні гони!
Ніхто тут не розтопче наш народ,
Поки, як шабля, рідна пісня дзвонить
Гучніш дурного лементу заброд.

2002 р.

Світовид

Нам тільки сниться спокій
В облозі темних зграй,
Пильнуймо на всі боки
Вкраїнський небокрай!
Шикуймося у коло
Рамена до рамен,
Не схилимо ніколи
Пробоєвих знамен.
Наш дух злітає сміло
Супроти сніговиць.
Гартуймо душу й тіло
Міцніше синіх криць.
Єднатись до родини
Зове слов’янський міт,
Ми з висоти Вкраїни
Вдивляємося в світ.

2002 р.

 

 

На етруському постаменті

Я подоба Купало-Аполло,
Пастуха молодого Етрурії,
Оминають мене злющі фурії —
Бо я смілих скликаю у коло,
Що співають від віку й донині
І стрибають крізь полум’я парами,
Щоби множились вівці отарами
На пожертву громаді й святині.
Сонцесяйна, у бронзу окована,
Я Велтуром для храму дарована
Стати в звичаїв давніх на варту
Та плекати з русалками й вілами
Хлопців гордих, предужих і сміливих
Меченосців походу і гарту.

1998 р.

Гроза

Рясним потопом небо рине
Крізь шал розпатланий та рев,

І дощ розчісує чуприни
Перуном зляканих дерев.
І крешуть хмар блискучу крицю
На друзки биті блискавиці,
Аж припадає в трави страх.
І серце жде, що на осонні,
Коли в душі перегримить,
Зоставить подихи озонні
Зелених гроз прекрасна мить.

1998 р.

Храм

Вже синіють терни
І палає глід,
Ліс мені поверне
Молодості слід.
Там за перелогом
В спалаху зірниць
Я перед Дажбогом
Поклонюся ниць,
І за дні веселі,
Й за козацький вал,
Що стеріг оселі
Від чужих навал.
Ладаном не стліє
Золото багать,
Юні ще зуміють
Коней осідлать.
Там, де відгорів я
З шаблею в руці,
Встануть із повір’я
Нові верхівці.

1990 р.

Оріяні

Згуртовані в тугу потугу
Й задивлені у віщі сни,
Зусиллям соняшного плуга
Ведемо промінь борозни.
В розповні буйного праліта
Назустріч нам ідуть Боги,
Зорить всесила Святовита
Чотирилико навкруги.
Пашниць плекаєм ярі вруна
Ординцям жадібним на зло,
Дощами щедрого Перуна
Малюєм збанків тепле тло.
У криках, в бронзовому дзвоні
Душа турботами жива,
І ми від січі до погоні
Встигаємо збирать жнива,
І пити брагу на весіллі
Та силу з батьківських криниць.
В своєму сивому Трипіллі
Ми дужі дивом ораниць.
Прийдешнє висіваєм житом,
Гартуємо незламний дух —
Боротись, вірити і жити
У мирі й пеклі завірюх.

1993 р.

000

00000000000000000000000Київська Русь

00000000

Зосталась одна дорога
Із неволі та біди —
В сивій пущі до Сварога
Знов шукать свої сліди.
Рідна кров і Рідна віра
Зводить нас в єдину рать,
У бою здолаєм звіра
Й навчимось перемагать.
Ми, нарешті, вже прозріли
Від туманних протиріч,
Зупиняє вражі стріли
Молодецька наша Січ.
В нашім вічному законі
Сонцем сяє правди міць,
Рвуть повіддя буйні коні
Від звитяг до ораниць.
З нами слово Святослава
Й запорука вражих втеч,
Жовто-синя, ген, заграва
Та несхибний княжий меч.

2003 р.

00000

000000001

Ліплять хитрістю хозари
Каганат собі з юрби,
Не піду на ті базари
Продаватися в раби.
Не спійме мене облава
В хитромудрі ятері,
Буду князя Святослава
Виглядати на зорі.
В лютих січах встану воєм
Проти нечисті і зла,
Й до останнього двобою
Не покину я сідла.
Хай мечів дзвінкоче криця
Кличем нової доби,
Наш закон, як блискавиця:
Ми із роду — не раби.
Всіх темниць зрубати брами —
Наша мрія пресвята
Й за відважними вітрами
Мчати в далеч з копита.

00000002

Володимирові вої
Не беруть вже Цареград,
Що ж ти, княже, нам накоїв
На похмілля в колі зрад?
Сохнуть з туги ярі вруна
І земля, немов черінь,
По Дніпру кумир Перуна
Золоту шукає рінь.
Нажили собі полуди
Всі княжата ні за гріш,
В ієреїв — у приблудів
Брат на брата святить ніж.
Совість їхня вовком виє
При охрещеній свічі,
Ой, надовго в града Кия
Притупилися мечі.
Закривавлений від шрамів
В хрестнім стогоні сторіч
Чужинецький — ось на брамі
Щит страшний, неначе ніч.

Скитська балада

В пахучий степ вечірньою порою
З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас вдалі жаский дівочий крик.
Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.
Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.
Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.
Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.
Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.

1992 р.

 

Король Мєшко І-й

О, відтає під панциром душа
І слів згасають ноти металеві,
Коли у срібне сяйво кунтуша
Поникне файна краля королеві.
І в мить одну ти легко віддаси
Народу Звичай і прадавню Славу
За одурман блискучої краси
І хтивий сміх богемки Доброслави.
Така коса у неї прегуста,
Такі уста незбагнено пянючі,
Що ти притьмом повіриш у Христа
Й старих Богів у вир повалиш з кручі.
Знайшов таки ключі до тебе Рим,
І ти готовий «на добро ойчизни»
Віддати Польщу біскупам старим
За жар цілунків на порозі тризни.

1992 р.

Ян Гус

Липневий день п’янів у липоцвітті,
Коли юрма, немов брудна ріка,
Пливла по бруку в місті перегрітім
Карать за чистоту єретика.
«
Як смів назвать господарем тут чеха?»
Волала гнівно патолоч тупа,
А інквізитор, спритний пустобреха,
В’язав вже Яна Гуса до стовпа.
І підкидав в’язки сухого хмизу,
І підкладав вогонь швидкий з-під низу,
Щоб рідну віру чехів спопелить:
«Рома локута — кауза фініті!»
Та правда не згоряє в цьому світі,
Вогнем лише гартується щомить.

1992 р.

 

Сонет рідновіра

Крізь тумани чужого віровчення
Крокує український рідновір.
Ходім за ним до сяйва рідних зір!
Ходім за ним, неграмотні та вчені!

Ходім з проваль за перевали гір,
Оббріхані, затуркані, нечемні,
Старі й малі, самотні й наречені, —
Вилазьте з юдохристиянських нір!

Мов день єдиний — тисячі років…
Учора ще ми військом Святослава
Бороли хижу лють кочівників,

І наша слава їх пече, мов лава,
Тремти, єрусалимський звір! —
Тебе скасує скоро Рідновір!
Normal 0 21 false false false UK X-NONE X-NONE