Олександр НАЙДЕН

НАРОДНІ ЛЯЛЬКИ СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Іконографія, семантика, обрядово-фольклорні аналогії

Народні ляльки («кукли», як їх називають у селах) Середньої Наддніпрянщини канонічні і традиційні. Хоч в обраному та функціональному відношенні мають різні інтерпретації та різне призначення. В Музеї іграшки у Сергієвому Посаді (під Москвою) є 5 українських, так званих решетилівських ляльок, зібраних ще у 1900-х роках засновником Музею Миколою Бартрамом. Це примітивні побутові ляльки, зроблені з клаптів, які лишилися від полотна хатнього виробництва, пофарбованого яскравими барвниками. На обличчях їх вишиті хрести чорними і червоними нитками. В ті ж 1900-ті роки священик з Суботова Марко Грушевський зібрав колекцію чудових місцевих ляльок. Вони майстерно зроблені. тектонічно вмотивовані, декоровані з великим смаком. На обличчях у них хрести — широкі, складні, набрані з різноколірних ниток і переплетені так, що посередині утворюється ромб або щось на зразок східчастої піраміди. Сім чи вісім цих ляльок нині зберігаються у онуки Марка Грушевського Валерії Левчук.

У 1910-х роках, може, дещо пізніше, художник Авдєєв замалював цілу серію українських народних ляльок з виставки. Що це за виставка, встановити так і не вдалося. Серед ляльок іконографічно подібні до тих, про які вже йшлося, належать до Середньої Наддніпрянщини. Це ляльки з хрестами із кольорових ниток на обличчях із села Липове Кременчуцького повіту Полтавської губернії.

1968 року в селі Думанці над рікою Тясмин мною і моєю дружиною Людмилою Орловою були зафіксовані ляльки з хрестами на обличчях, з ниток різних кольорів так переплетених, що утворювався посередині квадрат

Робили їх кілька бабусь для онуків. Найкращі — Ганни Руденко (1908 року народження). Усередині 1970-х років на хуторі Хрещатик над Россю ляльки з хрестами на обличчях у вигляді обряджених наречених робила Катерина Ляшко (1910 р. н.). Хрести на обличчях були з чорних ниток. Марія Стороженко з того ж хутора робила ляльки з хрестами із чорних ниток, але це були досить бідні, буденні ляльки.

Дещо пізніше мені з допомогою Івана Івановича Лисенка, відомого художника, краєзнавця, знавця фольклору, вдалося одержати ляльки з села Золотоношка Драбівського р-ну (колишня Полтавщина, нині Черкаська обл.).

Це в основному яскраві, декоративно багаті ляльки з хрестами на обличчях або з «пустими» обличчями. В них відчувалося язичницьке начало. Найстаріша жінка Марія Ткаченко (1898 р. н.) зробила три ляльки з домотканого полотна, пофарбованого соком пасльону, буряка і бузини. В цей же час вдалося віднайти ляльки з села Германівка Обухівського р-ну Київської обл. Це ляльковий ансамбль «княгиня і дружка», зроблений Кірою Оксентієвною Кононенко (1908 р. н.). Обличчя ляльок пусті, позбавлені рис і без хрестів.

Вивчення усіх названих ляльок дозволяє стверджувати наявність певної лялькової традиції на Середній Наддніпрянщині. Крім схожих, повторюваних іконографічних рис, ці ляльки мають схожу внутрішню будову. Це так звані вузлові ляльки. І ті, що зібрали Бартрам і Грушевський, і ті, що замалював Авдєєв, і ті, що зібрані нами в селах по обох берегах Дніпра на річках Тясмин, Рось, Золотоношка, Сула, Супій. Крім того, всі ці ляльки мають однаковий або майже однаковий статуарний тип. Вони позбавлені рук, ніг, тулуба. Власне, єдиною обсяжною їх частиною є голова. Вони можуть лежати або сидіти, якщо їх до чогось притулити. Ці ляльки в принципі не ігрові. Ігровими вони стали досить недавно і ще не встигли набути належних функціональних ознак. Це, за всіма прикметами, ляльки або «кукли» — обрядові. Скрізь по тих селах, де їх роблять, процес створення називають «крутити куклу». Це, власне, хліборобський прийом створення «кукли» з соломи або трави. Такі ляльки аж ніяк не шиють. Беруть хустку, начиняють ганчір'ям і зав’язують — виходить кругла або подібна до бочки, діжі голова. Все інше накручують або прив’язують до звисаючих кінців хустки. «Куклою» називають у народі жмуток стиглого колосся — недожатий, залишений на краю поля і закручений по ходу сонця, прикрашений яскравими стрічками та клаптями. Іноді його «пригощають» їжею, або трохи прикопують. Це все — для майбутнього врожаю. І, навпаки, жмуток нестиглих колосків, закручених «проти сонця» — «залом», «закрутка», «завой» — на неврожай та біду. «Кукла» і «залом» — магічна опозиція, яка має буттєвий характер.

Усім відома дитяча жованка, що в деяких місцевостях зветься «куклою». Вона і справді нагадує вузлову ляльку на першому етапі виготовлення, в голові у якої хліб. Отже, спосіб «крутити куклу» добутий віковою хліборобською практикою. Населення названих місць споконвіку займалося лише хліборобством.

Додаткове підтвердження обрядового зв’язку ляльки з хлібом знаходимо у Марка Грушевського, 1904 року ним опублікована праця про іграшки та «гри усякі» (поширені на Чигиринщині). Про ляльки-«кукли» він пише: «У кукол грають тільки дівчата. Трапляється, що од кукол не одірвеш і великої дівки: заміж йде і в скрині кукли везе свої, — так полюбить се добро своє» [1]. Тут я зазначу, що це дуже давній звичай возити в скрині з приданим ляльку.

Вона служить оберегом у чужій родині, бо вважається, що в ляльку-«куклу» вселяється душа матері або бабусі. Це ще від культів матріархату. Цим культом також можна пояснити вороже ставлення хлопчиків до ляльок. Грушевський пише: «Хлопці якось вороже на сі дівчачі забавки дивляться: іноді й нищать і глумляться, як знайдуть де заховані «кукли» і прибір: тим-то хитро й ховають уже де їх от хлопців! У хаті не раз і скарги з-за «кукол». У «кукол» як «грають, то не роблять хлопчиків, а все дівчат та моло­диць» [2]. Від себе зазначу, що тут, мабуть, має місце явище атавістичної аномалії — повернення до предкової психології на одному з біогенетичних етапів. Описаний Грушевським конфлікт між дівчатками і хлопчиками із-за «кукол» — це відгомін давнього конфлікту між Богинями матріархату і Божествами патріархату.

Марко Грушевський дає дуже цінні відомості про матеріал, з якого роблять «кукли», і спосіб роботи. «Клаптики з краму якого, чи з нового, чи з старого — це все матеріал, зветься він: крам, крамнинки, крамки, прибір, приборники; до їх ще й прядиво держать; бо це потрібно задля того, щоб було з чого «куклу» зробить: перш пожують хліба в роті, а тоді з його виліплять таке, як голова в молодиці. Як положать у пиркалинку або в по- лотнику той хліб, то зараз зав’яжуть як вузлик ниткою. Підождуть, щоб засохло. Як засохне, то молодицю зав’язують наче платком, а дівку у коси прибирають.. Рук немає. Роблять то й співають: дівчата весільних, а молодиці — «неньки» або що...» [3]. Тут Грушевський описує спосіб роботи саме над вузловою, традиційною для Середньої Наддніпрянщини лялькою, яку крутять, роблять без голки.

Однак хліб у ляльці, в її голові, власне, сам по собі нічого не символізує, а будучи частиною антропоморфного образу ляльки, є швидше якісним фактором, який вказує на специфіку її обрядових функцій. Подібно до того майстри-трипільці на цих самих землях п’ять чи шість тисячоліть тому ліпили Богиню родючості, підмішуючи в глиняне тісто зерна пшениці. А у ще більш глибоку давнину печерні розписи робили охрою з додаванням крові та кісткового мозку тих тварин, яких зображали. Отже, хліб у голові ляльки теж можна розцінити як факт біогенетичної паралелі або атавістичної аномалії, факт ґенерації ідеї родючості.

У Пелагеї Литвинової є праця про Криницю — слов’янську Богиню родючості. Весною в першій понеділок березня при вечірній зорі молитвають Криницю. Роблять це таємно. У колодязь опускають хліб, шепочуть заклинання, а потім дають цей хліб худобі для збільшення приплоду[4]. У Багалія в «Истории Северской земли до половини XIV ст.», яка була надрукована 1881 р., є відомості про Заручайську криницю у Новгороді Сіверському, на цямринні якої сидять Криниці — світловолосі діви води[5]. З водою, як і з хлібом, врожаєм пов’язані наші вузлові ляльки, у семантичний склад яких входить і Боги­ня Криниця. Усі ляльки з хрестами роблять у селах по річках Рось, Тясмин, Супій, Сула, Золотоношка.

Також народження ляльки з води зафіксоване в одному з варіантів української колискової «Ой коточок, коточок»:

Одна була хвустина
Та й ту в воду впустила,
А там прачки прали,
Хустину піймали;
Кукол наробили,
Котів подражнили
. [6]

Ця колискова записана на Полтавщині у 1960-ті роки. Однак, в образі ляльки бачимо поліфункціоналізм та полісемантику, тобто нашарування одних функцій і значень на інші. Це можна підтвердити не тільки факторами хліба і води в ляльці, а фактором у ній огню. Ось варіант тієї ж колискової, записаний на Харківщині у слободі Біло-Куракіно у 1890-х роках.

Одна була хустина
Та й ту вкрала дівчина,
На кукли подрала,
Кукол наробила,
Кота оженила,
Дівчат подражнила.
В печі затопили
Кукли попалили
. [7]

Тут інформується про факт крадіжки хустки для «кукли», факт створення «кукли» або «кукол», факт «одруження» «кукол» і кота, факт дражніння «куклами» дівчат і факт спалення «кукол». Ці факти не випадкові. Тут наявний запис якогось обрядового дійства з ляльками, до того ж дійства напівсерйозного, напівжартівливого. На зразок колодійного обряду, записаного Михайлом Гайдаєм ще у 1920- ті роки. Коли ляльку — Колодія — з поліна у жіночому вбранні молитвають, «одружують», а потім спалюють у печі.

Ляльки Середньої Наддніпрянщини мають виразні жіночі риси, особливо найдавніші, зібрані Марком Грушевським, у яких виділені груди. Але всередині вони мають і чоловічий знак. Внутрішня їх основа має фалічний вигляд, досить наявний. Потім вона одягається у жіноче вбрання і набуває жіночих атрибутів. Однак таке з’єднання чоловічого і жіночого начал саме у вузловій ляльці Наддніпрянщини ще раз повертає нас до ідеї родючості, продовження роду. Водночас це свідчить і про амбівалентну, бінарно-опозиційну природу самої родючості та про адекватне сприйняття її давнім хліборобським середовищем. Можливо, записаний на Харківщині наприкінці минулого століття варіант колискової з «Лазарем» інформує саме про подвійну ґенезу Божества родючості та ляльки, яка втілює цю ідею.

Був собі Лазарь —
Попід тинью лазив
Та вилазив свитку
Білу-білесеньку,
Сіру-сіресеньку.
Дівчата вкрали,
На кукли порвали,
Кукли наробили
І Лазаря вбили.
[8]

Зазначу, що у народних піснях, колискових можуть бути контамінаційні вкраплення, нелогічні стикування смислів і образів, але немає і не може бути нічого випадкового. Тут швидше за все ідея ляльки зрощена з ідеєю вмираючого і воскресаючого Божества. Лялька, яка походить із свитки Лазаря, який вмер і воскрес, є втіленням ідеї вмирання зерна у землі, яке, вмерши, дає свої плоди — врожай. До того ж тут, здається, з’єднані два Лазаря: другий — той убогий Лазар, який вмер і воскрес у Раю.

У всій Середній Наддніпрянщині робили ляльки або з хрестами на обличчях або з пустими обличчями. Подібні або майже подібні хрести робили у ляльок гірських районів Таджикистану. Киргизії, Узбекистану, у народів Північного Кавказу — адигейців, кабардинців, чеченців, аварців; у грузинів — у Тушетії. Хрести ці набирали з різноколірних ниток з подібним до наддніпрянських ляльок переплетенням. Яким чином став можливим такий іконографічний збіг, які історичні факти це можуть підтвердити — розмова особлива. Зазначу тільки, що у народів Північного Кавказу ляльки з хрестами знаходили у похованнях, у склепах. Хрест з ромбом або квадрати на розхресті — символ сонця. Лялька, як сонячне божество, супроводжувала небіжчика у потойбічному світі.

Ляльки з пустими обличчями належать до іншої семантичної сфери. Душа предка вселяється лише у ляльку без обличчя. Тут також ми зустрічаємося з атавістичною аномалією — реліктовими законами індивідуальної сфери поведінки, коли знак функціо­нує на рівні елементарних аналогій. Довелося чути, як старі бабусі, зробивши ляльку «без обличчя», забороняли онукам малювати обличчя.

Отже, за нашими дуже обмеженими даними, вузлові ляльки з хрестами та пустими обличчями поширені на значній території Середньої Наддніпрянщини. Від Обухівського району і до Чигирина на правому березі Дніпра і від Драбівського до Кременчуцького на лівому. Судячи з характеру хрестів, де вони найбільш розвинуті, яскраві й пишні, — осередок зародження цього іконографічного типу ляльок знаходиться між Черкасами та Чигирином. Це якщо виходити з моноцентричної теорії походження традиційних форм. А якщо виходити з поліцентричної теорії, можна назвати ряд гнізд побутування таких ля­льок. Крім названих місцевостей, — ще й у районі Пирятина, Решетилівки, Прилук.

Народне мистецтво складне і загадкове. Сучасне в нім сусідить з далеким минулим. Колишнє проектується на майбутнє.

Традиційна народна лялька — не тільки об’єкт етнографії, атрибут обрядових дійств або твір селянського мистецтва. Це ще суб’єкт, який фіксує і закріплені сліди національної історії, історичних подій або історичної неподієвості — діяльної позаподієвості.

Життя традиційної ляльки в побутових умовах недовге. Обрядової ляльки — зовсім коротке. Але за цей час лялька встигає поспілкуватися з вічністю, перевтілити її у свій образ.


 

ПРИМІТКИ:

1. М. Г. (Грушевський Марко). Дытячи забавкы та гры усяки. Зибрани по Чыгырынщини Кыивськой губернии // Киевская старина. — 1904, июль-август. — С. 85.
2.
Там само.
3. Там само. — С 86.
4. Литвинова П. Криница — богиня плодородия // Киевская старина. — 1881 — №4. — С. 695-697.
5.
Багалей Д. История Северской земли до половины XIV ст. —Харьков, 1881. — С. 89-90.
6.
Запис автора, 1960-ті роки.
7.
Жизнь и творчество крестьян Харь- ковской губернии. Под редакцией В. В. Иванова. Харьков. 1898. — С. 472.
8.
Там само. — С. 164.

Опубліковано у журналі «Сварог» №№ 13–14

Малюнки О. Найдена.

ДОДАТОК


Лялька-мотанка — захисниця

Як виглядає лялька-мотанка, і чому вона так називається? Можливо ви бачили фото ляльки-мотанки в інтернеті чи побували в Київському Музеї іграшок, а можливо, вам поталанило, і чудодійна лялечка дісталася вам у спадок від прабабусі. У будь-якому випадку ви, напевне, звернули увагу, що мотанка — це лялька без обличчя. Очі, брови, вуста, ніс ніколи не промальовувалися в ляльках-оберегах. І це зовсім не тому, що наші Предки не вміли малювати.

Згідно з давніми віруваннями, безлика лялька не зможе стати чиїм-небудь двійником, а отже, ніколи не принесе шкоди людині. При цьому ні навмисно, ні випадково.

Слов’яни були впевнені: лялькам-оберегам не можна малювати обличчя ще й тому, що через очі ляльки в її господаря може вселитися злий дух.

Для того, щоб наділити маленьку ляльку-мотанку великою магічною силою, на ляльковому обличчі нитками чи стрічками виплітали рівнобічний кольоровий хрест — давній могутній символ Сонця.

Чому лялька зветься мотанкою? Бо виготовлення цієї магічної іграшки — цілий ритуал, і використовувати ножиці, голки та інші колючо-ріжучі предмети заборонялося. Клаптики тканини рвали на менші клапті, скручували нитками — й ось вона, лялька-мотанка!

Під час створення ляльки-мотанки кожна дрібниця має своє значення. Так, нитки намотували за ходом Сонця (зі сходу на захід) по спіралі (символ безкінечності духовного життя). При цьому бажали людині, для якої робився оберіг добра і щастя, міцного здоров’я, начитували відповідні молитви.

Виготовляти ляльку-мотанку як оберіг треба було тільки в «хороший» період (краще взимку). Невдалим часом були свята і вихідні, а також середа і п’ятниця (у ці дні займатися рукоділлям вважалося за гріх).

Не можна було мотати ляльку-оберіг вночі….

Дуже строго дотримувалися ще одного правила: змайструвати ляльку-мотанку так, щоб вона стала оберегом, потрібно було за один раз, не відкладаючи роботу на потім чи на завтра. Вважалося, що зроблене вдруге перекреслює те, що було створено вперше, і таким чином оберіг втрачає свою силу.

Для виготовлення мотанки-оберега брали клаптики ношеного одягу, до того ж «щасливого» — того, який носили в найкращі періоди життя, не затьмареного ні бідами, ні хворобами чи бідністю, ви чи ваші родичі.

Розмір ляльки-мотанки визначався відстанню від кінчика вказівного пальця до зап’ястка.

При виготовленні оберегів для дівчат, жінок використовували білий, червоний, зелений та жовтий кольори.

Мотанку не виставляли на показ, берегли, як зіницю ока…

https://sites.google.com/site/portvoliomotanka/home

Олександр НАЙДЕН

НАРОДНІ ЛЯЛЬКИ СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Іконографія, семантика, обрядово-фольклорні аналогії