Галина ЛОЗКО
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНТИГЛОБАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Штучно створюване глобалістами мультирасове суспільство є неприродним об’єднанням етносів із дуже відмінними культурами й ментальністю. Внаслідок біологічної конвергенції людства та нав’язаних йому «загальнолюдських цінностей», управління ним стає все легшим, водночас примітивнішим і, за суттю, переростає в злочинне.
Уже кілька століть людство є жертвою тотальних ідеологій та поширюваних ними стереотипів мислення, серед яких — сліпа віра у всезагальну рівність (егалітаризм), демократію (для зовнішнього вжитку), всесвітнє братерство народів (ксенофілія), єдиний трансцендентний бог (світові релігії, що прагнуть до злиття в єдину всеземну релігію), наївна віра в «релігію любові» (християнський гуманізм). Шляхи історичного розвитку людства сьогодні визначають не мислителі природно складеної національної еліти, як це було в минулому, а міжнародні фінансові структури, масонські ордени, тоталітарні релігійні організації й секти, керовані латентними правителями [1, с. 4].
Глобальною «наукою» повністю іґнорується той факт, що історія людства є, насамперед, історією етносів. Сьогодні ще дуже мало науковців і державних діячів починають розуміти, що нехтування етнічними проблемами може стати причиною непоправних втрат і катастроф. Проте досі офіційна наука ще не наважується радикально протистояти глобальному пресингу. Альтернативний методологічний підхід до вивчення глобальних проблем ґрунтується на природному засадничому принципі: причину всіх політичних, економічних та культурологічних явищ потрібно шукати в етнічному. Глобалісти такий підхід одразу оголосять абсурдним. Насправді ж, абсурдність ситуації полягає в тому, що цю аксіому ми постійно змушені доводити.
У релігії, як і культурі загалом, спостерігається своєрідний вибух нових інтеґральних форм і культів, поява глобальних соціо- та етнокультурних «гібридів» у різноманітних поп-американських варіантах, що отримало назву постмодерну [2, с. 32]. Фахівці визначають основні характерні риси постмодерну: полістилістичність, розмитість форм і обрисів його ідей та доктрин, відмова від чітко артикульованої істини, підкреслений плюралізм світоглядних моделей і стилів культури [3]. Це, в свою чергу, спричинює відмову від цілісності, ієрархічної структурованості та гармонійної упорядкованості.
На зміну цьому загальновизнаному глобальному стилю все виразніше виступає традиціоналізм, що, на перший погляд, може здаватися ні чим не виправданим консерватизмом, який часто ототожнюють з «національним романтизмом» або навіть «відсталістю». Глобалісти вже встигли охрестити це явище «контрмодернізмом», бо його підґрунтям саме у новому онтологічному окресленні стає «Вічне Повернення» (Ф. Ніцше) до своїх власних витокових національних пріоритетів, що завжди є виразом природного «інстинкту самозбереження».
В основі поділу світоглядно-антагоністичних підходів до вирішення сучасних проблем людства лежить споконвічна дихотомія космосу й хаосу, якою б «спрощеною» не видавалась ця схема сучасним мислителям, однак в її основі — глибокі архетипові моделі [4, с. 281]:
Під знаком запитання лишається одна доктрина (швидше догмат), котра, на перший погляд, не вписується в ліволіберальну схему через свою суто нацистську сутність, яка (чомусь?) «не помітна» для глобальних ідеологів. Чому? Щось у них із логікою не так? Ні, насправді ця доктрина для власного вжитку, в той час як усе разом нав’язане в обов’язковому порядку всьому людству.
Перелік антагоністичних парадигм можна було б продовжувати. Філософський закон єдності й боротьби протилежностей існує, і не помічати цього на догоду глобалізму — все одно що танцювати під чужу дудку. Відомо, що в глобальному світі завжди віддається пріоритет «лівобічним цінностям» і фундаментальним засадам світового хаосу. Причини цього відомі, але вони чомусь «не лежать на поверхні»: або приховуються, або не визнаються суттєвими. Як правило, кінець будь-якого циклу закономірно тяжіє до хаосу. Наприклад, мультирасове суспільство, нав’язливо пропаговане американськими глобалістами, ідеально вписується в лівобічну схему хаосу: «одноманітний (змішаний) світ різнорідних народів». Така модель можлива в тому випадку, якщо кожне громадянське (а не національне!) суспільство становитиме собою конгломерат з різних етносів. Тоді стирається етнонаціональна межа між американським і будь-яким іншим суспільством, кожне з яких потенційно стає мультирасовим, мультикультурним! Отже, всі суспільства становитимуть хаотичну суміш безнаціональних осіб чи просто «біороботів»?
Права модель, за логікою, має бути виражена як «різноманітний світ однорідних етносів».
Поліетнічне (мультирасове) суспільство якісно відрізняється від моноетнічного (гомогенного) суспільства. Мультирасове суспільство — це штучне поєднання (тобто політично цілеспрямоване), що становить собою «механізм» на відміну від природньої, етнічно гомогенної спільноти людей, яка завжди є суспільним «організмом». У цій моделі «механізм» є лівобічним, а «організм» — правозасадничим принципами.
У глобальних поліетнічних суспільствах уже створено такі теорії етносу, які не вкладаються в рамки нашого класичного європейського мислення. Так, у заокеанських визначеннях етносу й нації, нав’язуваних прихильниками глобалізму, спостерігається ідеологічне намагання позбавити ці поняття моноетнічного змісту: на Заході словами нація, національність позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етнічних груп вона складається. У США американцями за національністю(?!) вважають себе всі громадяни, незалежно від кольору шкіри, мови та інших етнічних чи расових ознак. Відбулася підміна понять «громадянство» і «національність». Такі дефініції, незважаючи на їхню відверту глобальну тенденційність, останнім часом поширилися і на посткомуністичний світ, котрий ще не позбувся рудиментів інтернаціонального виховання. Тож найперше, що маємо зробити, — не грати на чужому полі за чужими ідеологічними правилами.
Слушно висловився О. Платонов: «Америка — це не держава і не нація. Це просто велика територія, на якій тимчасово проживають вихідці з різних країн. Головне в тому, що Америка позбавлена фундаментальної основи державної міцності — національного ядра, державного народу. Те, що називається «американським народом», не становить собою органічної й самобутньої якісної визначеності, воно є штучним конгломератом чужих один одному осіб, об’єднаних спільною жадобою до наживи та інстинктивним страхом відповідальності за спільні злочини перед людством» [5, с. 5-6]. До речі, те ж саме стосується й Російської Федерації з її «русскім міром».
Світові (інтернаціональні) релігії зробили об’єктом обожнення людину (історичну особу, пророка, «сина Божого») замість Бога-природи, якого шанували наші Предки. Тому історичність релігії (житія пророків і святих) доцільно розглядати як лівобічну матрицю — на противагу правій міфологічній релігії, що давала не просто знання окремих фактів історії, а відкривала закономірності життя природи і Всесвіту. В етнічних природніх релігіях духовними орієнтирами завжди виступали животворні сили Природи, що є іманентними — розлитими в усьому живому. Людина вважала себе дитиною Бога, яка вільно спілкується зі своїм космічним Праотцем. Світові релігії винесли Бога за межі Природи, зробили його трансцендентним, недоступним пугалом для людини, перетвореної на «раба божого».
Сучасні екологи визначають екосистему планети сукупністю атмосфери, гідросфери, літосфери та біосфери. Етносфера як складова біосфери ще не знаходить свого відображення в сучасній екологічній науці. Зокрема, те, що біосферу складають не тільки різноманітні класи тварин, а й різноманітні людські раси та етноси. Етносфера — частина земної біосфери, її мозаїчна антропосферна оболонка, що складається зі сукупнусті всіх її етноценозів. Етноценоз же включає в себе не лише сам етнос як людську спільноту, а й систему елементів живої природи (рідна земля), і певний комунікативний тип (рідна мова), і особливості духовної культури (рідна віра), і стан технічної та економічної організації того чи іншого суспільства та ін.
Історично відомі факти, що порушення етноценозу може призвести до вимирання етносів, їх асиміляції, поглинання іншими етнічними групами. Сучасна етнічна екологія вже дійшла висновку, що лише корінний етнос здатний оберігати свою, врівноважену в процесі його саморозвитку екосистему, та й то — лише в тому випадку, якщо він має достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявляється в його культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі [6, с. 465]. Мультирасове суспільство не має ні етнічної свідомості, ні етнічної енергії. Етноси-завойовники (окупанти чужих земель), як правило, не дбають про збереження екології завойованого краю, а експлуатують і виснажують природні, сировинні ресурси чужої країни.
За давніх часів (у природних язичницьких релігіях) етнічна і расова гігієна була запорукою чистоти етносу. Вважалося, що чистота крові прямопропорційна чистоті свідомості. А цілісність і гомогенність етносів завжди були і є чинниками, що регламентують збереження екосистеми.
У цілому визнаючи екологічну ідею складовою української національної ідеї [6, с. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (за суттю, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою (симбіозом).
Зв’язок людини з Батьківщиною (рідною землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Цей природний феномен не може бути витіснений ніякими матеріалістичними доктринами, доки етнос зберігає свою гомогенність. Ідеали збереження рідної природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження — священного ставлення до Землі-Матері та Батька-Неба (Всесвіту). Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і досягаючи загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнонаціональної безпеки, під якою треба розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворю- вальні технології.
Деформація європейського язичницького духу шляхом включення його в християнську парадигму була однією з найзгубніших подій в усій подальшій історії. Сучасний французький мислитель Ален де Бенуа вважає це явище «катастрофою в повному смислі цього слова» [7, с. 11]. Цю долю народ Русі розділив з усіма європейськими країнами, чого не скажемо, наприклад, про Японію, де власна етнорелігія (синтоїзм) мирно уживається зі світовим буддизмом.
Нині відродження етнічних релігій — найбільш новаторська спроба узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс — одне з небагатьох духовно-культурних явищ нашого сьогодення, що може стати альтернативою глобальному релігійному засиллю іноземних місій і церков, які нівелюють національну різноманітність людства. Урядам усіх держав було б доцільно підтримати цю, поки що стихійну ініціативу власних народів, однак переважна більшість їх продовжує йти за дороговказом глобальних маніпуляторів.
Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному чи біблійному супернаціоналізму [6, с. 143]. Гадаю, що терміни суперетнос, супернація, супернаціоналізм невдалі, бо префікс супер- найчастіше асоціюється з чимось перебільшеним, найвищою якістю, а тут насправді означає не лише «наднаціоналізм», а швидше те, що стоїть поза націоналізмом, отже — фактичний «безнаціоналізм». Така термінологія створена з глобальною ідеологічною метою, наприклад, на позначення американського чи бразильського суспільств (тут принципово не вживаю термінів народ чи нація).
За останні два десятиліття в Україні формується новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя й нові форми та методи його вивчення. Сам феномен живучості етнічної релігії досі залишається малодослідженим як у філософії, так і в етнології, й політології.
Тому дослідникам етнологічних проблем варто обирати таку світоглядну позицію, стратегію й тактику пізнання (методологію й методи), що дадуть можливість розкрити систему етнічних вартостей (аксіологію) й допоможуть проникнути у внутрішню сутність досліджуваних явищ якомога глибше. На мою думку, ця стратегія повинна співвідноситися зі світоглядом дослідника як носія тих самих цінностей, що й народ, етнорелігія якого досліджується. Ніхто не може проникнути в глибини народного світогляду, менталітету, звичаєвості етносу краще, ніж самі носії тієї чи іншої автохтонної культури.
Однак часто в працях сучасних етнологів натрапляємо на так звані емпатичні методи дослідження етнічних культур. Емпатія (від гр. ἐνπάθος) — здатність співпереживати, перейнявшись чиїмись емоціями чи розумінням ситуації. Така методологія заздалегідь спекулятивна. На думку західного етнолога К. Роджерса та російського етнолога С. Лурьє, «емпатичне розуміння полягає в проникненні в чужий світ, умінні релевантно увійти в феноменологічне поле іншої людини, всередину його особистого світу значень... Дослідник мусить навчитися бачити очима досліджуваного етносу» (позначення курсивом моє. — Г. Л.) [8, с. 429]. Знаємо, що російська наука тісно спаяна з політичними замовленнями, тому вважати такий методологічний підхід науковим немає підстав, у чому ми не раз переконуємося на практиці.
Як слушно помітив А. Іванов, «Не буває «духу», який переноситься іншими засобами, крім того, що передається через кров. Дух народу одної крові, сприйнятий народом іншої крові, це вже інший дух» [9, с. 37–38]. То ж чи маємо право говорити про цілеспрямовану гуманітарну стратегію вивчення етносів заради чистої науки? Тим більше в наш час, коли програма цілих етнологічних інститутів, щедро фінасованих глобальними керманичами, відверто спрямована на винищення автохтонних етносів та «зачистку» їхніх споконвічних територій [10; 11].
Справді, в Москві було створено спеціальний науково-дослідний(?) Інститут етнології та антропології [12], фахівці якого вивчають «етнорелігійні загрози», здійснюють «исследования по прикладной и неотложной этнологии» в усіх колишніх радянських республіках, досліджують «неоязычество и истоки национализма» та ін. Відродження рідної віри непокоїть їх як ідеологія, що здатна «мобілізувати маси на політичні дії». Так, одіозний співробітник цього інституту В. Шнірельман вважає, що українське язичництво є нонсенсом, «парадоксальним явищем» у сучасному релігійному процесі. Він збирає відомості про язичників, щоб знати, «якого роду дії можуть мати місце і проти кого вони можуть бути спрямовані?» [13, с. 7]. Отож «наукова» (читаймо: політична) мета подібних закладів, що називають себе науковими, цілком прозора, як і їхні господарі (замовники), котрі фінансують подібні «дослідження».
Ці та інші факти неодноразово переконують, що у нас має бути власна національно-екзистенційна методологія, що дозволяє розглядати етнічні феномени з погляду національного імперативу, як феноменальне прагнення етнофорів до порятунку свого етносу засобами власної етнічної культури та релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі.
У наш складний час стає дедалі очевиднішим, що наука і, зокрема, її галузь — етнологія — стоять на порозі зміни наукових парадигм. Цей стан можна образно означити таким твердженням: коли ми вважаємо щось «неправдою», це означає лише те, що наш тип світогляду несумісний з тією істиною. Де та межа, що відокремлює суб’єктивне відображення дійсності від об’єктивного? Адже, як вважав А. Лосєв, особистість — це «діалектичний синтез суб’єкта і об’єкта в одному нероздільному цілому» [14, с. 588].
Сучасний науковий плюралізм спричинив і продовжує розвивати етнічно окреслені вияви внутрішнього світу особи і колективу. За таких умов кожна наукова праця несе в собі як елементи суб’єктивізму, так і наукового об’єктивізму. Отже, всяка істина виявляється дієздатною лише в інфраструктурі певного світогляду.
Офіційний (читаймо: «пострадянський») принцип науковості має на меті використання дослідником наукових знань і виключення будь-яких суб’єктивних, інтуїтивних проявів (інтуїція включається лише тоді, коли є суттєвий брак інформації). Тому доволі тривалий час, а подекуди й нині, у науці превалювали методології так званої «неупередженості, не- заанґажованості» темою. А це означає, що дослідник мусив утримуватися від власного коментування тих чи інших явищ, а їх оцінка здійснювалася лише в рамках загальноприйнятих парадигм. Наприклад, дослідники ХІХ ст., навіть не будучи християнами, все ж були вимушені стверджувати його «загальнолюдську цінність», а вчені ХХ ст., навіть будучи віруючими людьми, переважно аналізували релігійні явища під атеїстичним кутом зору. І ті, й інші були нещирими. Якою ж тоді була їхня наука?
Зацікавленість дослідника внутрішніми причинами тих чи інших явищ дає змогу подивитися на світ з самої середини, що розкриває нові, часом несподівані ракурси дослідження. Сьогодні виробляється якісно нова форма подачі інформації та її осмислення.
Висновки. Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, то науковця не повинно лякати руйнування віджилого та ще й чужорідного взірця, бо завжди маємо чим його замінити. Відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, що визрівають довгий час приховано.
Експансія глобальних «цінностей», що ґрунтуються на догматах світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Мета так званих «загальнолюдських» релігійних доктрин стає все очевиднішою завдяки доступності інформації про неї.
Теоретичні розробки давніх і сучасних філософів отримують нове осмислення. Отже, увесь понятійно-термінологічний та методологічний апарат антиглобальної філософії має бути переосмислений і спрямований на вироблення власної національно-екзистенційної філософії заради збереження етнічної самобутності й різноманітності людства.
Література та джерела
1. Сенченко М. І. Латентні структури світової політики: Нариси з конспірології. — К.: МАУП, 2003. — 312 с.
2. Бабосов Е. М. Структурная архитектоника культуры в условиях глобализации // Славянское вече. Материалы международной научно-практической конференции «Жизнеутверждающее мировоззрение и здоровье нации»: Минск, 13–19 декабря 2000 г. — Минск, 2002. — С. 28-32.
3. Авдеева И. Эпоха постмодерна // Наследие предков. — 2000. — № 8.
4. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. — К.: АртЕК, 2001. — 304 с., іл.
5. Платонов О. А., Райзеґґер Г. Почему погибнет Америка. Взгляд с Востока и Запада. — М.: Изд-во Зксмо, изд-во Алгоритм, 2005. — 448 с.
6. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Генеза, Довіра, 1996. — 942 с.
7. Бенуа А. Де. Как можно быть язычником. — М.: Русская правда, 2004. — 240 с.
8. Лурье С. В. Историческая этнология. — М., 1997.
9. Иванов А. Голос в пустыне. — М., 2005.
10. Сенченко М. І. Суспільство знищення — стратегічна перспектива «демократичних реформ» // Дніпро. — 2005. — № 5-6.
11. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в ХХІ столітті // Київська старовина. — 2002. — № 1.
12. Рижакова С. Dievturiba. Латышское неоязычество и истоки национализма. Исследования по прикладной и неотложной этнологии. — М.: Институт этнологии и антропологии, 1999. — Документ № 121.
13. Неоязычество на просторах Евразии. Составитель сборника В. Шнирельман. — М., 1999. — 179 с.
14. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Из ранних произведений. — М., 1990.
Джерело:
- Лозко Галина. Етнологія релігії. Наукові статті. — Миколаїв: Іліон, 2023. — С. 13–21.
Перша публікація:
- Філософський часопис: зб. наук. праць. — 2011. — № 1/2. — С. 6-10.