Світлій Пам’яті кобзаря Тараса Силенка

Ми познайомились з Тарасом Силенком на початку 90-х років. Тарас був одним із перших рідновірів. Разом думали, обговорювали, як відроджувати Віру Предків, як здійснювати традиційні обряди, відновлювати знецінений внаслідок численних релігійних реформ календар. Вже тоді мене вражало те, як ще молодий парубок умів глибоко проникати в саму сутність світогляду наших Предків, розуміти священний смисл і символіку тих чи інших обрядових дій. Ходили гуртом з Колядою. Він був і на першому нашому обряді Різдва Сонця в 1993, коли, власне, й створилася Київська громада українських язичників «Православ’я». Разом читали й обговорювали перші етнологічні книжки, що видавалися в той час, вивчали ґрунтовну працю Володимира Шаяна «Віра Предків наших», привезену тоді з Канади знаним кобзарем Василем Литвином, учителем Тараса. Саме відтоді й у Стрітівській кобзарській школі поширився світогляд Рідної віри.

Кобзар Тарас був учасником усіх значущих подій в історії України, що відбулися за його життя. Він був серед рідновірів, які видобували Живий Вогонь на горі Ґрегіт, звідки В. Шаян розпочав відродження Рідної віри, на Всеукраїнському обряді повернення Перуна на Старокиївську гору в 2009 р. Він виконував свої пісні на VІІ і на ХІV міжнародному форумі «Родове слов’янське віче», що проходили в столиці України в 2010 і 2017 роках.

Тарас завжди щиро відгукувався на мої запрошення до різних наших творчих вечорів. Так, пам’ятними подіями стали презентації вже українського 2 тому Володимира Шаяна «Віра Предків наших», яке Об’єднання рідновірів України видало до 110-річниці автора; вони відбулися в Києві, Борисполі, Фастові, Миколаєві; далі – презентація моєї наукової монографії «Орден Бога Сонця» (2018). На всіх вечорах у Національній спілці письменників України Тарас Силенко виконував народні й свої кобзарські пісні, що правдиво відтворювали дух і силу українського народу, його одвічне прагнення до правди й свободи, ладу й любові. Ще тоді я просила Тараса записати ці пісні для збереження чи для друку в наших виданнях. Не знаю, чи зберегли його пісенну спадщину в аудіо- та відеозаписах його родина та численні друзі з кобзарського цеху... Це тепер є нашим завданням.

Так склалося моє життя, що тривалий час довелося працювати далеко від Києва. Зустрічалися рідко. Як же я раділа, коли до Миколаєва завітали друзі з Історичного клубу «Холодний Яр» — Роман Коваль з Тарасом Силенком і Сергієм Василюком! Презентація книжок про Визвольну боротьбу українців у Будинку офіцерів, виконання кобзарських пісень, зокрема — славеня «Меч Арея» Живосила Лютого, так вразили моїх студентів, що вони й досі згадують цю зустріч! Це була справді значна подія в національно-культурному житті південного міста.

Коли з моєї ініціативи провели в Києві «Велесові читання», Тарас запропонував зробити розлогу статтю для тижневика «Культура і життя» і допомогти її опублікувати, вийшла дуже інформативна публікація. Він же був і активним учасником цього творчого вечора, власне, його окрасою, виконавши кілька поезій: своєї мами Лесі Силенко «Поведи мене», О. Олеся «Княжа Україна», О. Страшенко «Богові Велесу» та В. Косовського «Наш прадід», а також пісні «Ніби коси сіяють русі», «Вітер хвилею стелить траву».

Час від часу ми обмінювалися повідомленнями в листах чи спілкувалися телефоном. Жодного разу не чула від нього навіть натяків на недугу. У травні цього року я запросила Тараса на презентацію ювілейного випуску журналу «Сварог». Розсилала запрошення майже вночі... Раптом – відповідь від нього, яку подаю повністю:

«Галинонько! Я, як завжди, щиро радий, і на крилах прилетів би. Але не знаю, чи зможу... Сьогодні приголомшливо найнесподіваніший день в моєму житті. Лікарі діагностували близьку до 4 стадії онкологічну, сказати б так, життєву задачу... Тому для мене час зараз набув інших параметрів. І треба терміново шукати шлях чи шляхи, як рухатися далі... Борючись за здоров’я, продовжую любити, пам’ятати, шанувати, підтримувати нашу справу, Тебе особисто і, звісно ж, весь наш священно-сакральний Український Світ. Надобраніч! Все буде добре !!!»

Це було 24 травня; на годиннику — 23.58.

Далі час ніби згущується, ми молимось за його здоров’я, допомагаємо, хто як може... Розумію, що ті народні рецепти, що неодмінно допомогли б ще рік чи два тому, на цій стадії хвороби вже виявляються запізнілими... Друзі просять не турбувати Тараса телефонними дзвінками... 15 червня я написала йому в месенджер, поцікавилась його здоров’ям. Він відповів і попросив зателефонувати йому о 17–19 годині (коли він буде бадьорішим).

То була наша остання розмова... Він ще боровся за життя, голос був утомленим, трохи приглушеним, але мислення ясне й логічне. Він розповів, як почувається, яке лікування застосовують... І ще раз підкреслив, що за будь-яких обставин зберігає любов і шану до нашого священного Українського Світу.

...Про його відхід у Вирій син Святослав повідомив на другий день предківського Купайла. Це було улюблене свято Тараса. Наш народ вірить: хто помирає на Сонячні свята, той вважається правдивим сином Сонячного Бога: його душа, як сонячний промінь, виходить від Сонця і повертається до Сонця як до свого праджерела.

От і провели твою щиру душу, Тарасе, у Вічність... Попереду жалобної ходи несли твою бандуру, з якою ти був нерозлучний... Твої пісні лунатимуть там, у Сварзі — для Рідних Богів! Повертайся ж до нас сонячними променями, ясними спалахами любові до нашої неньки України, дорогий Побратиме!

Україна оцінила внесок Тараса Силенка в рідну культуру, надавши йому звання заслуженого артиста України... Та чи справді розуміємо, кого ми втратили? Велике ж пізнається на відстані... Володимир Шаян казав, що є особистості, в яких у певний час втілюється Дух нації. Саме таким був кобзар Тарас Силенко! Вічна і світла йому пам’ять!

Галина ЛОЗКО